Мельниченко Анатолій Анатолійович, ректор КПІ ім. Сікорського, теж… Ну, ви вже здогадалися… ​

Наявність плагіату в дисертації чи науковій статті, а краще в обох видах наукових праць відразу, – необхідна кваліфікаційна вимога на посаду міністра освіти і науки України та ректора українського університету. Сергія Шкарлета, про якого було кілька публікацій перед призначенням, все одно зробили міністром, проігнорувавши протести науковців. І Оксен Лісовий теж виявився плагіатором, ба більше – судячи з усього, познайомився зі своєю дисертацією тільки після кількох публікацій про неї. Ректори теж не відстають від своїх начальничків: Тетяну Кагановську з плагіатною монографією та плагіатною докторською дисертацією призначили ректоркою Харківського університету ім. Каразіна, Вікторію Петрушенко з плагіатною статтею та плагіатною докторською дисертацією – ректоркою Вінницького медичного університету ім. Пирогова. У випадках Шкарета, Кагановської та Петрушенко про плагіат було відомо ще перед призначенням на посаду. А скільки тих, у кого виявили плагіат заднім числом? Уйма! Міністр освіти Станіслав Ніколаєнко, міністерка освіти Лілія Гриневич, ректор Тернопільського педагогічного університету ім. Гнатюка Богдан Буяк, ректор університету "Чернігівська політехніка" той же Шкарлет, ректор університету "Полтавська політехніка" Володимир Онищенко, ректор Мелітопольського педагогічного університету імені Хмельницького Валентин Молодиченко, в. о. ректора Київського аграрного університету Національної академії аграрних наук України Олександр Никитюк, ректор Київського університету технологій та дизайну Іван Грищенко. А ще є такий собі директор Інституту модернізації змісту освіти Євген Баженков. А є ще така собі директорка Навчально-наукового інституту економіки Національного університету «Чернігівська Політехніка» Аліна Пінчук. А є ж іще цілий голова Державної служби якості освіти Руслан Гурак!

І ось тепер – знову черговий ректор. Про нього самого напишемо детальніше, бо він сьогодні – наш герой!

Анатолій Анатолійович Мельниченко. Дивимося Вікіпедію: кандидат філософських наук, професор, 1979-го року народження. 2002-го закінчив Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут» (який 2016-го року став «імені Ігоря Сікорського») – факультет соціології, став магістром з адміністративного менеджменту. Там же закінчив аспірантуру і майже відразу, 2006‑го, захистив кандидатську дисертацію за спеціальністю «філософія освіти». У 2020–2022 роках навчався на міжнародно-правовому факультеті Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, став магістром права. Був на викладацькій роботі в КПІ, завідувачем кафедри теорії та практики управління, директором Науково-дослідницького центру прикладної соціології «Соціоплюс» КПІ, з 2006 по 2020 – ученим секретарем КПІ, у 2013–2020 – деканом факультету соціології і права, у 2020–2024 – проректором з навчальної роботи КПІ, і нарешті 2024 року став ректором КПІ імені Ігоря Сікорського.

Вибори ректором КПІ Анатолія Мельниченка замість Михайла Згуровського, який сидів у кріслі 32 роки, стали значною подією. Серед 5 кандидатів – чотирьох докторів технічних наук та одного кандидата філософських – з другої спроби обрали філософа (54,18% – Мельниченко, 40,77% – Олексій Жученко). Виборча кампанія була в’ялою та майже без скандалів. Стверджують, що Мельниченко був фаворитом Міністерства освіти (плагіатора Лісового?) та деяких народних депутатів від «Слуг народу» (депутата Романа Грищука), а особливо голови освітнього комітету плагіатора Сергія Бабака.

Мельниченка обрали ректором 18 червня 2024 року, тобто це зовсім свіжоспечений ректор.

І ось вам сюрприз.

Виявляється, Анатолій Мельниченко, який у 2016–2019 роках був членом науково-методичної підкомісії «Академічна доброчесність» МОН України, у 2015–2021 – членом Комісії КПІ імені Ігоря Сікорського з питань етики та академічної чесності, а тепер ректор КПІ, має дисертацію з махровим плагіатом. До речі, 2006-року він отримав Відзнаку Національної академії наук України для молодих учених “Талант, натхнення, праця”. Часом, не за цю дисертацію?

Ну що, настав час познайомитися з його дисертацією. А заодно познайомити з нею і її автора?

Мельниченко Анатолій Анатолійович. Перетворені форми у виховних практиках сучасного соціуму. – Дис. … кандидата філософських наук (спеціальність 09.00.10 – філософія освіти). – Київ, 2006 (див. тут).

Робота була виконана й захищена 03.10.2006 у Національному технічному університеті України "Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського" на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.002.21.

Науковий керівник: Новіков Борис Володимирович, доктор філософських наук, професор, декан факультету соціології, завідувач кафедри філософії Національного технічного університету України «КПІ ім. І. Сікорського».

Офіційні опоненти:

● Ситник Петро Кононович, доктор філософських наук, професор кафедри соціальної та гуманітарної політики Національної академії державного управління при Президенті України.

● Діденко Віталій Федорович, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії гуманітарних наук Київського національного університету ім. Т. Шевченка.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради: кандидат філософських наук, доцент Олена Володимирівна Романовська.

Основні положення і результати дисертаційного дослідження викладені автором у 19 публікаціях, серед яких 3 статті у фахових виданнях з філософії, рекомендованих ВАК України та 16 в інших виданнях та збірниках матеріалів конференцій (7 статей були надруковані в 2004–2006, а 12 тез – у 2000–2005).

У порівняльних таблицях збіги текстів виділені жовтим кольором, перефразування та синоніми – бірюзовим, перестановки слів місцями – зеленим, ну а твердження автора про те, що це нібито він щось пропонує, оцінює, розробив чи робить висновки – фіолетовим.

Перше джерело плагіату – книга:

Никитин В. Н., Обухов В. Л. Религиоведение. Вероучения религий мира. – 3-е изд., стереотипное. – СПб: Химиздат, 2017. (Це стереотипне видання, яке ідентичне 2-му виданню 2001-го року; див. тут).

Серед використаної літератури цієї книжки, звісно, немає. У ній Мельниченка зацікавили цілі пасажі про «релігійну патологію». До речі, ці фрагменти є популярним об’єктом крадіжок – їх можна знайти в студентських рефератах і дипломних роботах.

Друге джерело плагіату – російська стаття, яку написали канд. пед. наук Володимир Ілліч Лутовінов та полковник Є. Радіонов та опублікували в журналі, що видавався Всеросійським суспільно-політичним рухом «Духовное наследие» на чолі з Олексієм Подберьозкіним:

Лутовинов В., Радионов Е. О патриотическом воспитании молодёжи // Обозреватель, 1997, № 3-4(86-87), С. 18–23. (див. тут).

У чужому тексті наш доморощений філософ, як водиться, замінює «патриота России» на «патріота держави», «Россию» – на «власну державу», «идеи Отечества» – на «ідеї Вітчизни», «защитника Отечества» – на «патріота своєї Вітчизни», слова «реформирования России» на «реформування сучасної України».

Ну а що тут такого? Усі ж так роблять…

Як тут не згадати безсмертний фільм «Брильянтова рука» і фразу про те, як штани перетворюються на «елегантні шорти». Ось і в нашого майбутнього ректора, а поки що викладача КПІ, несподівано:

– Отечество превращается… Превращается Отечество… У нашу Вітчизну!

І ви ж на заголовок, на заголовок розділу подивіться, це ж щось неймовірне: «3.3. Філософська рефлексія проблеми патріотичного виховання з урахуванням методології перетворених форм».

Тобто наш хвілософ «рефлексує проблему патріотичного виховання» за допомогою тексту, написаного двома росіянами, з яких один – полковник, і до того ж надрукованого в російському патріотичному журналі, що видавався російським рухом «Духовное наследие», керівниками якого крім Подберьозкіна були комуністи Геннадій Зюганов та Геннадій Селезньов, а метою руху було «возрождение духовности на основе "общенациональной Русской Идеи"», і про це було відомо ще в 1995 році, коли цей патріотичний російський рух було створено!

Дивно тільки, що російську «молодёжь» Мельниченко поміняв на «людину». Чого б це? Ну й до чужого тексту обов’язково треба додати від себе «Таким чином», щоб люди подумали, нібито автор теж «не лыком шит», теж може робити якісь висновки:

З висновками до дисертації взагалі щось чудне.

У дисертації на с. 116–118 іде просто суцільний текст, із серії бла-бла-бла, вода водяна – а масло масляне: «…сучасна система виховання дотримується напрямку формування людини…», «Сучасний процес виховання людини здійснюється, по суті, в просторі соціальних ілюзій…», «Філософія педагогіки є засадничим орієнтиром для дослідження проблем…», «Релігія як соціальний феномен є широким і по-своєму універсальним полем…», «Система патріотичного виховання не може бути відірвана від інших складових суспільного життя…», «Процес реформування освітньо-виховної системи України повинен передбачати конкретні умови формування особистості як єдиного джерела гуманізації суспільних відносин…». «Сучасний стан суспільства викликає до життя нові елементи педагогічної свідомості…», «Таким чином, у контексті соціальних змін система виховання покликана стати ефективним інструментом формування нових цінностей і норм поведінки». Оце такі наукові висновки багаторічної праці автора.

Твердження автора про те, що «Саме виховання релігійної толерантності може позбавити суспільство від перетворених форм релігійної діяльності, що має наслідком релігійний фанатизм, фундаменталізм, віронетерпимість» (с. 117) свідчить скоріше про нерозуміння засадничих питань релігії.

А з цих висновків узагалі потягнуло комуністичним нафталіном: «Таким чином, формування людини як гармонійно розвиненої особистості та індивідуальності потребує від суспільства постійного і свідомо організованого удосконалення системи суспільного виховання» (с. 117). Ага! Автор зробив нове відкриття в галузі виховання!

Ну а в авторефераті висновки вже відбиваються крапками, і їх там 8 штук. Головні думки дисертанта ми вже перелічили, не відмовимо собі в задоволенні процитувати з автореферату останній 8-й висновок (він є і в дисертації, тільки без «відбиття» крапкою):

● Процес реформування освітньо-виховної системи України повинен передбачати конкретні умови формування особистості як єдиного джерела гуманізації суспільних відносин, ствердження духовно-моральних цінностей суспільства та подолання перетворених форм суспільного буття.

Мабуть, саме для того, щоб цю важливу думку міцніше вбити в голови рецензентів та членів спецради, Мельниченко двічі повторив це речення в розділі «Висновки» своєї дисертації – наприкінці с. 117 з переходом на с. 118 та в передостанньому абзаці на тій самій с. 118.

Ну й зазначимо, що два фрагменти висновків нахабно передрані зі статті Лутовінова та Радіонова. У першому Мельниченко переписав чужий текст і в намаганні щось там переробити викинув звідти присудок, унаслідок чого переписане речення втратило сенс. А в другому Мельниченко переписав чужий текст і замінив «Росію» на «соціум»:

Третє джерело плагіату – стаття:

Трунов Д. Иррациональные формы патриотизма // Культурный мир меняющейся России. Матер. 15-й Всеросс. конф. студентов, аспирантов, докторантов «Майские чтения» (14 мая 2003 г.). Пермь: ЗУУНЦ, 2003. (див. тут).

Покликання на цю працю Трунова є в списку літератури Мельниченка, і вона згадується один раз посередині сторінки 108:

«Для з’ясування особливостей перетворених форм почуття патріотизму скористаємося класифікацією, запропонованою Д.Труновим [205].»

У наступному абзаці Мельниченко продовжує: «Першою перетвореною формою патріотизму, відповідно запропонованої типології, є формальний патріотизм. Звичайно, виходячи з раціональних позицій, людина може, наприклад, спробувати змінити існуючу ситуацію або взагалі залишити свою країну і знайти інше місце, де вона буде відчувати себе більш комфортно.», що є прямою цитатою зі статті Трунова, і це треба було спеціально зазначити. Але не зроблено. А далі після наведення прикладів власних досліджень (сс. 108–109) з безглуздим рисунком на с. 109 без підпису та розшифровки, що там ті три стовпчики в гістограмі означають, дисертант передирає текст Трунова таким чином, щоб скласти враження, що ніби це сам Мельниченко про щось там спроможний розмірковувати.

Тобто усі покликання на Трунова, які мали були б бути біля переписаних з нього фрагментів, відсутні стосовно абзаців із середини с. 107 з переходом на першу половину с. 108, стосовно другого абзацу на с. 109 (попередній описує власні досліди, а наступний – цитата з іншої праці), стосовно чотирьох абзаців на с. 110, – усе передирається без ніяких покликань, у чому можна переконатися, подивившись на цю порівняльну таблицю:

Тобто згадавши один раз в якомусь місці працю Трунова, Мельниченко вважає цілком прийнятним для себе передирати чужий текст і до цього згадування, і після; головне для нього – скласти враження, що це він – Він! Сам! – робить такий чудовий аналіз, складає такі чудові речення, наводить приклади, робить висновки.

Метод, який використав Мельниченко в своїй дисертації, один із засновників «Дисернету» доктор фізико-математичних наук, професор Андрій Ростовцев описує наступним чином: «В експертному середовищі такий спосіб плагіату називається «жертва пішака», коли джерело мимохідь згадується, і разом із цим без лапок і посилань у текст вставляються великі фрагменти тексту джерела під виглядом оригінального авторського тексту». А потім плагіатор буде виправдовуватися: «Так той автор у мене ж є в списку літератури, і в тексті я ж його згадав!» Ну так, заплатив за одну жуйку в магазині, а ще з десяток сунув собі в кишеню і проніс мимо каси без оплати.

У наступній таблиці маємо доказ того, що Мельниченко скористався машинним перекладом і не помітив помилку, написавши: «людина ідентифікує себе з безнадійно-негативним образом своєї країни і відчуває, що він йому чимось близький і навіть дорогий.» (в українській мові слово «людина» – жіночого роду, а не чоловічого). Ну й підміни в тексті: Чубайса Мельниченко замінив на «демократів», «новых русских» – на «нових українців», а «нерусских» – на «не своїх»:

«Раціональний патріотизм, – переписує чужий текст Мельниченко без указування авторства, тобто видаючи це за своє, – припускає конструктивний поділ відповідальності, включно з усвідомленням особистої частки цієї відповідальності». Слова… слова… Ніякої особистої відповідальності за свої дії Мельниченко нести не збирається. Патріот, що вкрав тексти у росіян! Ну так, дуже раціонально. І економно. І вигідно.

Після переписування крадених текстів пан Мельниченко завершує свою «працю» на с. 115 такими словами:

«Як висновок до всього розділу зазначимо, що розвиток філософії педагогіки, як засобу теоретичного осягнення перетворених форм у просторі виховання, розкриває перед сучасними дослідниками освітньо-виховної сфери широке поле для досліджень та розвідок. Ефективність же застосування евристичного потенціалу перетворених форм на теренах виховання ми продемонстрували на прикладі релігійного та патріотичного виховання.»

Тільки ж тут треба  було б написати «широке поле для плагіатних досліджень та розвідок» та «ми продемонстрували на власних плагіатних прикладах релігійного та патріотичного виховання»!

На с. 117 (внизу) читаємо пропозицію Мельниченка:

     «Освіта і виховання повинні стати базою креатосфери».

Поліз я в Інтернет почитати, що ото воно за «креатосфера». Найшов багато джерел. Найбільше мені сподобалося ось ця анотація праці В. Ф. Капіци (див. тут), де він про свою статтю пише таке: «Представлено первинний ноосферогенезис на природному креативно-синергетичному підґрунті та репрезентовано культуросферу нообуття як наукової реальності з розвитку ноосферного світорозуміння, котре безпосередньо творить креатосферу «розумної природи» і є ноосферним каналом зв’язку з космоноосферою». Перечитав, іще раз перечитав, і зрозумів: безнадійно відстав я від життя.

Ну що ж. Будемо спостерігати, як цей «філософ освіти» буде ректорувати у Київській політехніці й створювати там «креатосферу»!

Василь Садовий, спостерігач з ноосферної креатосфери,

з подякою викривачам.

10.11.2024

P.S. Виявляється, у 2015 році, 9 квітня, відбулася Конференція трудового колективу НТУУ "КПІ", на якій було затверджено «Кодекс честі університету». Тодішній вчений секретар  закладу, декан  факультету соціології і права Анатолій Мельниченко в своєму інтерв’ю сказав багато чого гарного про академічну чесність, зокрема й про плагіат:

«Є дві сторони проблеми академічної чесності. Перша – це плагіат як правопорушення. Це, по суті, порушення авторського права. За це передбачена відповідальність юридична, правова, тому що хтось привласнює чужу власність – чийсь твір, результати досліджень абощо.

Але частіше, коли ми говоримо про академічну чесність, ми говоримо не про юридичні наслідки такого привласнення, а про морально-етичні, тобто про осуд людини, яка вдалася до таких дій, про засудження подібної поведінки як такої, яку академічна спільнота визнає ганебною. Отже, друга складова – морально-етична. До неї апелюють більше, ніж до порушення прав інтелектуальної власності чи авторського права.»

«…навіть у КПІ були певні випадки порушення певних норм академічної чесності. І Вчена рада прийняла рішення, що люди, які їх порушують, насамперед це, звісно, стосується плагіату, не можуть навчатися або працювати в КПІ.»

Оце останнє – дуже цікаво. Чекаємо на звільнення Мельниченка та на нові вибори? Чи це було лише бла-бла-бла про «простих викладачів»?