В’ячеслав Рубський як віртуоз самоплагіату, ниспровергач психологічної науки та релігійний апологет під маскою вченого ​

Заперечення наукових основ психології

Оскільки психологія – «вчення про душу», одеський священик РПЦвУ В’ячеслав Миколайович Рубський вирішив, що він у цьому фахівець навіть без профільної освіти психолога. А якщо є якісь невіруючі психологи зі своєю наукою – їм же гірше.

Кар’єру в Одеському національному морському університеті Рубський почав з університетського храму, куди його призначили настоятелем 2002 року. У 2013 році сорокарічний батюшка, який не мав за плечима жодної світської освіти, окрім Татарбунарського ПТУ, пішов вчитися в ОНУ ім. Мечникова на філософа. Раптово, з 2015 року, він іменує себе практикуючим психологом і, о диво, стає викладачем кафедри практичної психології ОНМУ. Незабаром він отримує в тому ж університеті посаду практичного психолога з кабінетом психотерапії. Зараз він – старший викладач кафедри практичної психології, має вчене звання доцента, викладає дисципліни «Історія психології», «Демографія», вибіркову дисципліну «Психологія релігійної толерантності на морському транспорті» та деякі інші.

У численних інтерв’ю і постах у соцмережах Рубський позиціонує себе як психолог, але в наукових публікаціях ніколи так не підписувався. Так, у статті 2016 року він «кандидат богословських наук», у 2017 році – «кандидат богословських наук, бакалавр філософії», а у 2018 – «кандидат богословських наук, магістр філософії, старший викладач кафедри практичної психології ОНМУ». У 2019 році він став доктором філософських наук. Це дозволяє зробити висновок, що вищої психологічної освіти Рубський не має. Сам Рубський стверджує, що має. Однак він відмовився відповідати на моє запитання, де і коли він цю освіту здобув.

Свої погляди про психологію як науку Рубський слово в слово повторює в багатьох своїх публікаціях. Вони увійшли до доповіді на конференції «Людина як цилісність», до його дисертації і щонайменше до ще однієї його статті: «психологія як наука (sic!) можлива тільки за метафізичного допущення категорій «добра» і «зла». В іншому випадку, шлях її розвитку не може йти далі фізіології і рефлексології І. П. Павлова, І. М. Сеченова або В. М. Бехтерєва. Такий зріз досліджень не має інструментів фіксації людини по той бік її рефлексів і функційних систем та не потребує його».

Рубський ігнорує відмінність психології від релігії, метафізики або етики, які науками не є і якраз опікуються питаннями моралі, вчать людей, що таке добре, і що таке погано. Та чи інша система моралі може враховуватися в терапії лише в рамках індивідуального підходу до пацієнта.

Релігійна апологетика під виглядом науки

«Наукові» публікації Рубського – не погані дослідження, а не дослідження взагалі. По суті це апологетичні твори, проповідь. Власне релігійні погляди Рубського, хоча він і є православним священиком, зводяться до агностицизму (див. його «Маніфест ре-ортодоксії»). Йому важливо, щоб людина в принципі у щось вірила, а у що, не важливо. Тому апологетика Рубського спрямована на атеїстів, а не на іновірців. Так, у статті про те, ніби віруючі чиновники працюють краще за невіруючих чиновників, священно-психолог Рубський посилається на дослідження своїх мусульманських колег про те, ніби  “існує негативний зв’язок між духовним способом життя та прокрастинацією серед працюючих жінок у Тегерані (P<0,01)” (Котляр Л. І., Рубський В. М. Психолого-релігійне дослідження прокрастинації особистості в управлінській діяльності // Публічне управління і адміністрування в Україні. Науковий журнал. – 2023, вип. 35, с. 39–43; див. тут).

У наведеному прикладі Рубський спробував, хоча і вкрай невдало, обґрунтувати свої твердження хоч якимось дослідженням. Зазвичай же він обмежується наукоподібною публіцистикою. З тексту в текст кочує його антиатеїстична проповідь, не підтверджена жодними даними, жодними спостереженнями, жодними науково обґрунтованими методиками. Розділом нижче вона наводиться цілком, а тут можна навести характерні цитати: «з’ясовано, що в контексті матеріального всесвіту завдання транспонування набору реакцій нейронних мереж з однієї черепної коробки в іншу не може мати принципової важливості»; «філософське осмислення світу в межах суворого матеріалізму залишається допустимим класифікувати тільки як форму інтелектуальної мастурбації або адикції».

Гіпермеждисциплінарний самоплагіат

В’ячеслав Рубський творить дива з науковими публікаціями. Клонувати власні статті без посилань на попередні публікації вміє багато хто, а ось перетворювати один і той самий текст на дослідження в галузі чотирьох різних дисциплін вміє, напевно, тільки батюшка. У 2018 році в нього вийшла стаття з філософії  (Рубський В. М. Екстеріоризація релігійного світогляду (на прикладі християнської місії // Мultiversum. Philosophical almanac, 2018, issue 3–4 (165–166), с. 176–187; див. тут) і одночасно доповідь із психології (Рубский В.Н. Антропологическая редукция в психологии как науке // Людина як цілісність: філософсько-методологічні, соматичні та суспільно-психологічні аспекти здоров’я: Збірник матеріалів наукової інтернет-конференції, м. Одеса, 21 червня 2018 року. – Одеськ. нац. мед. ун-т, каф. філософії та біоетики; Міжнародна академія психосінергетики та альфології. Одеса, 2018, с. 79–81, див. тут). У 2019 році обидва тексти опиняються в дисертації одразу з двох дисциплін, але з інших – богослов’я та релігієзнавства (Рубський В.М. Світогляд як модель реальності: Богословський і релігієзнавчо-філософський аналіз. – Дис. … доктора філос. наук, Київ, 2019, див. тут), а 2020 року тексти 2018 року плюс нарізки з дисертації перетворюються на нібито нове дослідження з психології (Каргіна Н. В., Рубський В. М. Проблема психологічної мотивації екстеріоризації матеріалістичного світогляду // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія: Психологія. – 2020, вип. 11, с. 32–35; див. тут). У цій останній публікації ще й з’являється співавторка – колега по кафедрі психології ОНМУ.

Якщо батюшку не зупинити, цей твір може стати дослідженням ще й з біохімії та нейробіології, оскільки там від самого початку йдеться про хімічні реакції в мозку (!).

Нижче самоплагіат у публікаціях В. Рубського представлений наочно. Наводжу повний текст статті 2020 року, написаної В. Рубським нібито у співавторстві з Н. Каргіною. Жовтим виділено фрагменти, запозичені з докторської дисертації Рубського 2019 року. Помаранчевим виділено текст, запозичений із статті Рубського 2018 року як у цю статтю 2020-го, так і в дисертацію. Фіолетовим – текст доповіді на конференції 2018 року, який також потрапив і в дисертацію, і в статтю 2020 року. Запозичення становлять загалом 13,8 тисяч знаків (із пробілами) з 15 тисяч, або 92%. Решта 8% змістовно нікчемні.

Цей невеликий текст – тільки один приклад самоплагіату і фейкового співавторства у Рубського, але через тематику, мабуть, найпоказовіший.

Візуалізація самоплагіату в публікації А. Рубського 2020-го року:

ПРОБЛЕМА ПСИХОЛОГІЧНОЇ МОТИВАЦІЇ ЕКСТЕРІОРИЗАЦІЇ МАТЕРІАЛІСТИЧНОГО СВІТОГЛЯДУ

У статті розглянуто актуальну проблематику винесення, поширення і популяризації світоглядів матеріалістичного типу. Виявлено низку внутрішніх проблем, пов’язаних з екстеріоризацією, зокрема: 1) підстави для мотивації суб’єкта і 2) психологічне обґрунтування необхідності або бажаності жертв і зусиль, потрібних для просування своєї картини світу. З’ясовано, що в контексті матеріального всесвіту завдання транспонування набору реакцій нейронних мереж з однієї черепної коробки в іншу не може мати принципової важливості. Відсутність категорії «належного» і «правильного» в матеріалістичній онтології робить питання про мотивацію нерозв’язним у філософському дискурсі та проблематизованим у царині досліджень психіки. На практиці соціально-психологічні причини екстеріоризації свого світобачення компенсують ці складнощі філософського плану.

Постановка проблеми. Атеїзм не меншою мірою є зразком релігійного ставлення до дійсності, що особливо виявляється в способі екстеріоризації його світоглядних положень. В Україні з лютого 2013 року видають спеціалізований атеїстичний журнал «Розум». Цього ж року опубліковано «Маніфест атеїстів України», оприлюднений на круглому столі «Проблема клерикалізму і шляхи її вирішення» в Києві. Існує також «Український атеїстичний сайт» (http://opium.at.ua), перший принцип якого – поширювати матеріалістичний світогляд.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. ХХI століття явило нову плеяду розумних і популярних проповідників матеріалістичної картини світу, зокрема: К. Хітченс, Р. Докінз, Л. Краус, Д. Тайсон, Д. Деннет, С. Харріс, С. Блекмор, Д. Свааб та ін. З-поміж українських і російських науковців є такі яскраві біологи, як: С. В. Дробишевський, О. В. Марков, О. Ю. Панчін, С. В. Савельєв, філософ Є. К. Дулуман та ін. Багато з їхніх них книг стали бестселерами, а їх вплив на маси такий помітний, що питання про філософські підстави екстеріоризації світогляду цих науковців має шанси стати частиною аналізу світоглядних структур загалом. Парадигма мислення, яку пропонує вульгарний, діалектичний або постмодерністський матеріалізм, розвінчує багато міфологем, якими жило і продовжує жити велика частина людства. Водночас радикальність такої елімінації не залишає простору для патерну звістування істини.

Найбільш конкретизовано основні світоглядні положення виявляються в разі внесення світогляду в конкурентне середовище. Зазвичай, це пов’язано з одним з імперативів світогляду про його обов’язкове або бажане поширення в соціумі. Аналіз компонентів мотивації поширення своїх переконань у найбільш полярних позиціях – атеїзм і теїзмі – розкриває досі не розкриті філософські проблеми.

Мета дослідження – виявити й обґрунтувати основні психологічні проблеми екстеріоризації світоглядних положень у матеріалістичній антропології. Для досягнення поставленної мети потрібно вирішити такі завдання: окреслити матеріалістичний і релігійний типи світогляду в їх завданні екстеріоризації; простежити конвергентні й дивергентні аспекти в цьому процесі; визначити предметне поле і проблематику ідентифікації та екстеріоризацією світогляду в контексті матеріального всесвіту.

Методологією дослідження є співвіднесення ідей семіотичного моделювання реальності, соціального конструкціонізму, фізикалістської антропологічної редукції і протилежних їм принципів сучасних досліджень у сфері епістемології та екзистенційної феноменології.

Окреслені методологічні передумови зумовили такі підходи: системний, діалектичний, компаративний і дескриптивний. Системний підхід дав можливість розглянути обраний об’єкт дослідження в узагальненому вигляді як цілісну структуру, виявити і проаналізувати основні параметри світогляду, виділити специфіку їх модифікації в акті зіткнення й співвіднесення. Дослідження також виходить із діалектичного поєднання протилежних начал ідеалістичних і матеріалістичних установок свідомості, їх внутрішнього взаємовпливу. Компаративний підхід дав змогу здійснити порівняльний аналіз співвідношення тез і аргументації світоглядів у модусі експлікації. Дескриптивний аналіз був застосований під час опису філософських рефлексій із питань про співвідношення постметафізичного дискурсу і світоглядних аксіом.

Виклад основного матеріалу. Матеріалістські типи світогляду формують картину світу так, що в ній відсутня метафізична мотивація витрачати час і сили на напоумлення істиною атеїзму нейронну мережу інших людей. Якщо світ мислення являє собою еволюційний засіб для виживання, то в разі ослаблення такого завдання роль мислення видається множинністю черепних коробок із бурхливими «бульбашками мікросфер» П. Слотердайка [7, с. 88]. Якщо ми справді живемо в ілюзії свободи волі й епіфеномені свідомості, то не залишається сенсу доводити це чужому мозку.

Матеріалістична картина світу в контексті сучасності не потребує істини віри або невіри як рятівної, як це подано в релігійному вимірі мислення. Якщо людині комфортніше перебувати в тій чи тій ілюзії, то комфорт і зручність самі можуть бути критеріями якості сприйняття життя. Істинно, що матеріальний світ не пронизаний Богом, не може мати переваги для суб’єкта феноменів буття, оскільки набір індивідуальних переживань у будь-якій картині світу за суттю точно афективний щодо горезвісного «як воно є насправді».

Проте основною мотивацією багатьох учених-матеріалістів є просвітницький порив, ідеологічне ядро якого – рятівне заперечення Бога і метафізики. На думку А. С. Ветушинського, «антитеоцентризм як головна характеристика сучасного обскурантизму – це основна риса сучасного матеріалізму, яка змушує сучасних матеріалістів виступити зокрема і проти представників попереднього матеріалістичного проєкту» [4, с 29]. До деякої міри прагматична філософія може спертися на стару концепцію «розумного егоїзму». Імовірність того, що відданість справі поширення матеріалізму як загального блага принесе відчутну користь суспільству, розірвавши з релігійністю, невелика. Здебільшого агітатор-доброволець отримує тільки психологічне задоволення від соціального резонансу або придушення іншого світогляду. І те, і те – це форма прагнення до безпеки або модус витісненої агресії.

Неметафізичний аналіз світобудови має підстави для експансії свого світобачення тільки в емпіричних сферах: фізиці, хімії, психології. Вилучаючи суто біхевіористський підхід Дж. Вотсона і Б. Скіннера та рефлексологію І. М. Сеченова, В. М. Бехтерєва та ін., підставою екстеріоризації світогляду не залишається нічого, крім розширеного поняття активної ксенофобії: прагнення вибудувати під себе чужий світ інших поглядів на світ, людину й Бога. Але ця підстава нівелює зміст проповідуваного світогляду. Отже, послідовний провісник матеріалізму має можливість пояснити свою поведінку тільки в тому дискурсі, у якому втрачається смислове навантаження самих світоглядних тез. Якщо проповідь соціальних параметрів своєї Я-свідомості мотивована апропріацією собі чужого світу через підпорядкування його цим параметрам, то чи не все одно, що саме проповідувати, якщо це – прояв несвідомої ксенофобії або бажання однодумності як умов комфортного соціального простору? Обидва варіанти, по суті, є однією і тією потребою в соціалізації свого світогляду як методу його зміцнення.

Пошук об’єктивного сенсу екстеріоризації світогляду передбачає відсутність конструктивних методів, які можливі тільки в метафізичній надпозиції аналізу, якої в нас немає. Наприклад, якась людина вважає за краще пити пиво і псувати людям настрій, інша – рятувати котиків і людство. Природа суб’єктивного вибору предмета їхнього вподобання однакова. Але побутовий матеріалізм недостатньо цинічний (академічний), щоб дозволити собі усвідомити те, що ні присвяченість науці, ні відданість істині не мають принципової відмінності від інших засобів самозадоволення. На рівні повсякденної інтроспекції побутовий матеріалізм табуйовано руйнуванням меж своїх психічних переживань даними наук, через що виникає звуження вирішення проблеми сенсу й мотивації. В іншому випадку градація смислів у сфері психічних переваг була б нівельована їхньою рівністю на біохімічному рівні.

Психологія у своєму прагненні до наукового типу дослідження людини змушена не брати до уваги наукові параметри біології та власні дані психофізіології і рефлексології. Вихідні постулати біології не роблять принципової різниці між механізмами переживань радості, болю, заздрості й симпатії. На рівні еволюційної біології всі людські стани не мають аксіологічної градації. Психічні акти й феномени – суть набір фізичних і хімічних реакцій. Погоджуючись із цим, основні напрямки сучасної психології ігнорують ці параметри дослідження, коли йдеться про психічні стани. Це потрібно для створення власної обмеженої сфери дослідження.

Психолог-терапевт виходить із ненаукового припущення про те, що в матеріальному психо-фізичному світі існує «благородне» й «злочинне», «добро» та «зло». І тільки після цього психолог постає як учений експерт, який діє в межах свого світу, який може мати інструменти вимірювання по той бік принципів задоволення і потягу до смерті. З погляду натуралістичної епістемології це припущення на кшталт ігрової умовності спортивних або комп’ютерних ігор. Іншими словами, уведення тих умовних параметрів сприйняття подій, які забезпечують багатий світ переживань, їхню драматичність і ціннісну градацію.

Отже, основні напрямки сучасної психології (особливо це стосується гуманістичної і гештальтпсихології) вписують моральні закони в безодню буття, щоб забезпечити собі фундаментальну посилку, що дає сенс і значущість діяльності психолога в цьому світі. З погляду екзистенційної філософії та аналогічного напрямку психології (Р. Мей, К. Роджерс, Дж. Б’юдженталь та ін.), ця антропоморфізація буття і його хіміко-фізичного зрізу є втечею від хаотичності й безглуздості всієї буттєвості і його людського модусу, здатного пізнати її.

У суворо матеріалістичній антропології інтенційність має мовну природу і може бути приписана як неживим предметам, так і живим (Д. Деннет). Ба більше, на думку фізикалістів, «жодної різниці між внутрішнім світом людини і матеріальним світом насправді немає. Різниця між ними – ілюзія, створювана нашим мозком... Приховуючи від нас усі несвідомі висновки, яких він доходить, наш мозок створює в нас ілюзію безпосереднього контакту з матеріальним світом» [8, с. 37].

Отже, психологія як наука можлива тільки за метафізичного допущення категорій «добра» і «зла». В іншому випадку, шлях її розвитку не може йти далі фізіології і рефлексології І. П. Павлова, І. М. Сеченова або В. М. Бехтерєва. Такий зріз досліджень не має інструментів фіксації людини по той бік її рефлексів і функційних систем та не потребує його.

Але якщо ми дозволимо собі вийти поза межі психологічного принципу пояснюваності, то в дидактика матеріалізму не залишиться іншої мотивації, крім релігійної.

За елімінацією всіх метафізичних передумов аналізу світогляду особистості філософське осмислення світу в межах суворого матеріалізму залишається допустимим класифікувати тільки як форму інтелектуальної мастурбації або адикції. Його прагматичні переваги не можуть виправдати тієї насолоди, пристрасті й всіх відтінків переживань, які реалізуються в мозку філософа і мислителя. Це – цілий світ абстракцій і проєкцій, про який можна дискутувати годинами, писати книги й статті, загалом присвячувати цьому основні сили або все життя. Ще давній Епікур виводив значення філософії з задоволення, а не якої-небудь іншої користі. Для нього це – промови і роздуми, що приводять людину до щастя. Він також висміював Демокрита за те, що той присвятив життя філософії як науці, а не філософії як генератору щастя.

Якщо ж не погодитися з витонченим гедонізмом Епікура на користь більш піднесеної мотивації типу «покликання» або «суспільного блага», то для вчених, філософів або мислителів послідовний матеріалізм не залишає аксіологічного простору, який би дозволив віддати перевагу їхньої праці іншим способам життя. У матеріалістичному вимірі, як говорив у своїй Нобелівській промові французький біохімік і мікробіолог Жак Моно, людина – це повна випадковість Всесвіту, «вона самотня в байдужих глибинах Всесвіту... Людина, нарешті, усвідомлює свою самотність у байдужій безмежності всесвіту, з якої вона виникла волею випадку» [2, р. 94]. «У природи немає наміру або мети» [3, p. 663], щоб їй відповідати або її обстоювати, – підкреслював Ж. Моно.

Немає еталону людини, щоб на нього орієнтуватися. Сучасний англійський фізик Пол Дейвіс пише про це майже тими самими словами, що й Ж. Моно: «Всесвіт не вагітний життям, як і біосфера – людиною... Людина тепер уже знає, що вона самотня в безкрайній неосяжності Всесвіту, з якої вона вийшла лише випадково. Її доля ніде не прописана, так само як і її борг» [1, p. 25]. Р. Докінз міркує про простір сенсу так: «у Всесвіті немає ні мети, ні сенсу, ні задуму, ні добра, ні зла. Нічого, крім сліпої безжальної байдужості» [5, с. 314].

У цьому контексті транспонування або нетранспонування комбінації реакцій нейронних мереж черепної коробки «А» в черепну коробку «В» і «С» sub specie aeternitatis або з погляду астрономії не має принципової важливості.

Кожен казанок кипить по-своєму поки в ньому відбуваються певні хімічні реакції, молекулярно це абсолютно неповторювано, але онтологічно абсолютно одноманітно. Якщо немає незалежного від процесів мозку судження (Бога), то заняття філософією – це той самий процес, що й інші види когнітивних залежностей або розваг. Скажімо, можна метафорично цей висновок порівняти так: свистять чайники, один – так, інший – так, але пара їхня не краща і не гірша. Саме такий статус філософського мислення в матеріалізмі, якщо його не міфологізувати. М. М. Ростова пише про це так: «Відсутність Бога ставить під сумнів можливість антропологічного феномена. Бог як трансценденція – це «виступ» із природної детермінованості, позначення того розриву світу, у якому може виникнути суб’єктивність. Без цього розриву людина перетворюється в елемент світу наявного» [6, с. 239]. Тому й питання про мотиви екстеріоризації її світогляду залишається відкритим.

Урахування параметрів істинності як психічної потреби виявляє, що загальні когнітивні установки людської свідомості орієнтовані на те, щоб істина, яка звучить, збігалася з певним комплексом відчуттів. Це насамперед евристичне розширення горизонту мислення, «Ага-ефект» (В. Кьолер), відчуття глибини й мудрості. Переживання цих афектів суб’єкт пізнає як властивості істини. У релігійному світогляді цей афект часто зливається з внутрішньою інтенцією до сакралізації і догматизації істини.

Висновки. Основні психологічні проблеми екстеріоризації матеріалістичного світогляду описують актуальну структуру матеріалістичної моделі світу. У процесі екстеріоризації вивляється низка внутрішніх проблем, а саме: 1) підстави для мотивації суб’єкта і 2) філософське обґрунтування потреби або бажаності жертв і зусиль, необхідних для просування своєї картини світу. У контексті матеріального всесвіту транспонування комбінації реакцій нейронних мереж різних примірників людського мозку не може бути імперативом. Проблемне поле екстеріоризації світогляду в контексті матеріального всесвіту постає через відсутність категорії «належного» в матеріалістичній онтології, що робить це питання нерозв’язним. На практиці соціально-психологічні причини екстеріоризації свого світобачення компенсують ці проблеми філософського плану.

Перспективи дослідження. Аналізована тема має широкі перспективи для наукового дослідження. Такий феномен як якісне експонування світогляду або дієвість психологічних асоціацій у теоретичних картинах світу має значний потенціал у розкритті – як екзистенційної структури окремої свідомості, так і їх діалогу. Релевантність зарахування інтерсуб’єктивних знаків до категорії «світогляд», дослідження його як соціальної формації культурних мемів і посилань також може доповнити і розширити цей напрям досліджень.

Дайва Кучинскайте

(Фото В. Рубського з сайту RISU)

04.01.2025