Огляд міжнародних журналів, у яких публікувалися дисертанти з філософії ​

(за матеріалами авторефератів за 2018-2022 роки)

Упродовж останніх років, у контексті прагнення наблизити українську науку до світових стандартів, посилилась увага до міжнародної співпраці українських учених. Серед формальних критеріїв, які застосовуються в оцінці наукової роботи чи при захисті дисертацій, зросла роль публікацій у закордонних виданнях. За цією вимогою стоїть благородна мета подолати провінційність та замкненість української науки (особливо ця замкненість відчутна в галузі соціальних та гуманітарних досліджень), і спонукати вітчизняних науковців активніше просувати свої дослідження на міжнародному рівні. Однак відсутність у багатьох вчених реального досвіду міжнародної співпраці, як і досвіду публікацій у якісних закордонних журналах, нерідко призводить до імітації, яка б формально задовольняла бюрократичним критеріям. Тож у декого може виникнути спокуса скористатися послугами сумнівних контор, які за певну плату обіцяють проштовхнути статтю в «скопусівський» журнал, або ж частина дослідників через недосвідченість може просто «клюнути» на спам від сміттярок, які пропонують публікацію в хижацькому виданні.

Оцінити масштаби імітації непросто. Однак, певне уявлення можна скласти на основі аналізу авторефератів докторських і кандидатських дисертацій, адже в них вказується список публікацій автора, причому публікації в іноземних виданнях часто виділяються в окрему рубрику. Оголошення про захист публікуються на сайті МОНУ, і це дає можливість відстежити публікації всіх дисертантів у певній галузі. Аналіз авторських публікацій, указаних в авторефератах, дозволяє виявити, якого штибу видання користуються популярністю серед здобувачів наукових ступенів. Звісно, дисертанти – це лише один сегмент дослідницької спільноти. Можливо, аналіз наукових звітів показав би дещо іншу картину. Але все ж, ураховуючи, що присудження наукових ступенів – це одна з найважливіших атестаційних процедур, публікації дисертантів дають хоча б приблизне уявлення щодо стану з міжнародними публікаціями в певній галузі. Оскільки авторка даного дослідження спеціалізується в філософії, то для аналізу було обрано автореферати з філософських наук за п’ять минулих років (2018–2022). Публікації докторів і кандидатів розглядаються окремими рубриками. Але перед тим, як перейти до викладу результатів, варто зробити ряд уточнень.

Слід зауважити, що в авторефератах існує певний різнобій із класифікацією вітчизняних видань. Якщо певний часопис, заснований українською установою, постулює себе як міжнародний або входить в міжнародні наукометричні бази даних, то частина дисертантів вказують публікації в цьому виданні як міжнародні, тоді як інші дисертанти можуть відносити такі публікації до рубрики публікацій у вітчизняних фахових виданнях. При відборі було вирішено орієнтуватись на думку дисертантів – враховувати лише ті випадки, де дисертанти подавали такі публікації окремою рубрикою, не включаючи їх у список вітчизняних. Також, в окремих дисертаціях перелік фахових публікацій подається суцільним списком, без розбивки на вітчизняні й іноземні. В такому разі брались до уваги лише публікації в іноземних виданнях. Але, щоб чіткіше прояснити ситуацію саме з публікацією в іноземних виданнях, у даному аналізі вітчизняні й іноземні журнали подаються як різні рубрики, статистика для яких відображається окремо.

Наступна проблема пов’язана з тим, що декотрі вітчизняні інституції є співзасновниками видань, зареєстрованих за кордоном. Наприклад, журнал «Идеи. Философско списание» був заснований центром “Humanus. Center for personal development” (Болгарія) у співпраці з НМУ ім. Богомольця, НПУ ім. Драгоманова та Інститутом філософії НАНУ. В таких випадках вирішено дотримуватись формального критерію – журнал, зареєстрований в іноземній країні, відноситься до зарубіжних, навіть якщо серед його засновників є українські установи.

Ще одне застереження стосується того, що в даному дослідженні враховуються лише періодичні видання. Декотрі автори вказували публікації в міжнародних монографіях, але оскільки такі публікації складають доволі незначну частку від числа загальних праць автора, а їх аналіз вимагав би окремої рубрики, то вони залишилися поза межами розгляду. Також не враховувалися тези конференцій.

Трапляється невеликий відсоток дисертантів, у яких не вказано жодної публікації ні в закордонних, ні у вітчизняних «наукометричних» виданнях. На жаль, точних даних про це авторка не зафіксувала, оскільки при відборі інформації цікавилась насамперед наявними іноземними публікаціями. Тож при їх відсутності дані з таких авторефератів спершу просто не відображались у статистиці з переліком журналів (хоча дисертанти враховувались у загальній кількості докторантів чи аспірантів), і лише по ходу дослідження було помічено, що випадки цілковитої відсутності іноземних чи вітчизняних «наукометричних» публікацій варто було б виділити в окрему категорію. Якщо ж оцінювати на око, такі випадки складають приблизно 5-10% усіх авторефератів.

А ще при перегляді іноземних публікацій спостерігається цікава особливість: нерідко статті в зарубіжних виданнях подані українською мовою. Це може бути додатковим маркером, який вказує на імітацію. Звісно, бувають винятки – так, один дисертант вказав публікації в діаспорних виданнях «Записки НТШ» і «Науковий збірник Українського Вільного Університету» в Мюнхені. Але в переважній більшості випадків використання української в зарубіжних журналах навряд чи може бути виправдано специфікою видання. Тому при аналізі враховується також мова публікацій.

Зрештою, остання заувага пов’язана з тим, що не всі дисертанти успішно здобувають науковий ступінь. Подекуди оголошення про захист окремих осіб повторюються через якийсь час (у такому разі брався до уваги лише свіжіший автореферат). Можливо, варто було б виділити в окрему рубрику відхилені дисертації. Але оскільки таких зазвичай меншість, то було вирішено враховувати дані з усіх авторефератів, тим більш, публікація автореферату свідчить, що робота отримала позитивну оцінку рецензентів і певна спецрада вважає її достойною захисту. А значить, доробок дисертанта схвалюється певним професійним осередком, який допустив таку роботу до фінальної стадії.

Загальна картина по докторських авторефератах

Іноземні видання

За вказаний п’ятирічний період оголошення про захист докторської дисертації подали 79 осіб, автореферати 2 з них знайти не вдалося. Загалом, 71 докторант сумарно опублікував у 165 іноземних журналах 351 статтю (розподіл за мовами: 102 – англійською, 102 – українською, 120 – російською, 8 – польською, 7 – німецькою, 4 – італійською, 2 – французькою, 2 – голландською, 2 – болгарською, 1 – шведською, 1 – сербською). Якість мови цих статей не аналізувалась, можливо, у деяких випадках автори користувались електронним перекладом, але це питання наразі не досліджене. Також варто зробити уточнення щодо російської: значна частина російськомовних публікацій була здійснена в різний час у виданнях на пострадянському просторі. Деякі автори вказали публікації, іноді понад десятирічної давності, у вісниках російських, білоруських чи казахських університетів. Є також комерційні мурзилки, засновані в РФ. Частина публікацій російською здійснена в багатомовних і багатопрофільних мурзилках, зареєстрованих в ЄС чи США. Розподіл російськомовних публікацій по цих типах журналів заслуговує на додатковий аналіз, однак у даному дослідженні вирішено було обійтись без такої деталізації (окремо виділяються лише публікації у виданнях, заснованих вузами чи державними науковими установами країн СНД).

Тепер щодо якості. Із 165 журналів докторанти вказали загалом 16, які індексуються у WoS і/або Scopus. У цих журналах 10 докторантів сумарно опублікували 23 статті. Утім, включення до WoS чи Scopus ще не є автоматичною гарантією якості. При детальнішому розгляді помітно, що поряд із достойними журналами, такими як «Disputatio» чи «Religion, State and Society», трапляються й сумнівні. Наприклад, журнал «Amazonia Investiga», котрий входить у WoS Emerging Sources Citation Index, був заснований колумбійським видавництвом у співпраці із Запорізьким національним університетом. У редколегії цього журналу суміш латиноамериканських і пострадянських вчених, а ознайомлення зі змістом номерів наводить на думку, що журнал комплектується за принципом «шопопало». Інший журнал – «Laplage em Revista» (Бразилія), який теж входить до Emerging Sources Citation Index, взагалі виявилось проблематично знайти в мережі.

Значно частіше докторанти друкуються в халтурних журналах. Звісно, визначити рівень халтурності не завжди просто, але, щоб хоч приблизно оцінити масштаб лиха, у даному дослідженні до категорії халтурних журналів віднесені ті, які мають одну чи кілька з таких ознак: не афілійовані з науковою чи навчальною установою, а створені комерційними видавництвами і пропонують платні публікації з широкого спектру спеціальностей; знайдено інформацію про практику недоброчесних публікацій цих журналів чи їх видавництв-засновників, як-от IADCES; журнали включені в список Білла. Також було виявлено кілька журналів, які мімікрують під відомі аналоги, як-от «Australian Journal of Education and Science», а в одному випадку дисертант вказав престижний журнал «Philosophy of Science», але нумерація сторінок в номері, зазначеному дисертантом, починалась із 1300 – тобто, це був фейковий клон відомого журналу. Сайти деяких російських журналів недоступні через блокування, але інформацію про них було знайдено на сайті Диссернет і в списку журналів, виключених з РИНЦ. Отож, при застосуванні таких критеріїв, до числа халтурних потрапив 51 журнал, у яких 48 докторантів сумарно опублікували 164 статті.

Щодо 19 журналів не вдалось знайти майже ніякої інформації – зі скупих згадок в кеші непрацюючого сайту чи в базах даних важко судити, що це за журнал. Є підозра, що більшість з них хижацькі, але наразі їх було вирішено виділити в окрему рубрику «бракує інформації» і не включати в число хижацьких.

Іноді в авторефераті вказуються публікації в публіцистичних чи популярних виданнях. Один докторант поряд із публікаціями в поважних журналах Тільбурзького чи Торонтського університету, а також журналах видавництв De Gruyter чи Sage, вказав також у своєму доробку півдесятка конфесійних публіцистичних журналів. (До числа хижацьких такі журнали не включались, оскільки вони не видають себе за наукові). Причому в даного докторанта не було потреби накручувати кількість, адже публікацій у серйозних зарубіжних журналах у нього було чи не найбільше порівняно з іншими дисертантами.

Щодо журналів, які видаються у вишах чи наукових установах, тут картина неоднозначна. Декотрі докторанти мають публікації у виданнях польського Ягеллонського університету чи Карлового університету в Празі, тоді як інші публікуються в журналах, заснованих маловідомими комерційними вузами. Також, як вже зазначалось, частина докторантів має публікації в наукових виданнях пострадянських держав. А саме, 20 докторантів в сумі вказали 36 публікацій у 23 журналах вузів чи інституцій з країн СНД (сюди не включаються хижацькі видання, створені комерційними видавництвами цих держав, натомість йдеться про журнали, афілійовані з науковими установами, на кшталт «Весці Нацыянальнай акадэмii навук Беларусi» чи «Вестник философии и социологии Курского государственного университета»). Загалом, коли йдеться про журнали наукових чи освітніх установ, чи то пострадянських, чи західних, якість цих видань може бути різною, тож для повнішого висновку тут потрібен детальніший аналіз. Попередньо можна лише зазначити, що частіше докторанти друкуються у другорядних виданнях комерційних чи маловідомих вузів, хоч є й позитивні приклади публікацій у журналах знаних східноєвропейських університетів.

Додатковим штрихом, який унаочнює тенденції в філософській професійній спільноті щодо міжнародних публікацій, є також найпопулярніші серед докторантів видання. Топ-5 журналів за кількістю осіб, які в них опублікувались, виглядає так:

• «Modern science (moderni veda)»– 15 осіб,
• «Evropský filozofický a historický diskurz» – 14 осіб,
• «Virtus: Scientific Journal»– 11 осіб,
• «Власть и общество (история, теория, практика)» – 9 осіб,
• «Идеи. Философско списание» – 8 осіб.

Перші три журнали можна віднести до халтурних. Сайт журналу «Modern science» не працює, але з кешу й аналізу фахівців випливає, що цей журнал формально зареєстрований в Чехії, однак редколегія українська, а англійські статті безграмотні (див. Єгорченко І. Як визначити якість наукових журналів, слайд №27).

«Evropský filozofický a historický diskurz» є комерційним журналом видавництва BEROSTAV DRUŽSTVO. Зареєстрований в Чехії, у редколегії багато українців. Приймає публікації чеською, українською, англійською, німецькою, французькою, польською мовою. Виходить 4 рази на рік. Останні номери в 2022 році містять мало статей, в третьому номері було 5 статей, в четвертому – 3. Натомість у номерах попередніх років зазвичай налічується півтора-два десятки публікацій. При перегляді номерів складається враження, що левова частка авторів з України, і після повномасштабного вторгнення, втративши українську клієнтуру, журнал заглух. У цьому році номер за перший квартал взагалі не вийшов, хоч мав би бути розміщеним на сайті ще 28 лютого.       «Virtus» – мурзилка, зареєстрована в Канаді й здатна опублікувати що завгодно, як це показав публікаційний експеримент 2019 року (Див. публікацію «Чи можуть українські та міжнародні журнали надрукувати статтю з нісенітницями? Результати експерименту»).

Щодо журналу «Власть и общество (история, теория, практика)», сайту знайти не вдалось, з інформації в мережі виглядає, що це грузинський платний журнал, який видається громадською установою.

І останній «Идеи. Философско списание» зареєстрований в Болгарії, засновник – «Humanus. Center for personal development» (Болгарія) у співпраці з медуніверситетом Богомольця, педуніверситетом Драгоманова та Інститутом філософії НАН. Приймаються статті болгарською, словацькою, англійською, чеською, французькою, німецькою, українською, російською. Є українські й іноземні автори, тобто видання, схоже, справді міжнародне, але журнал не просувається онлайн, архів має обмежений доступ. З доступних номерів важко судити про якість журналу, він хоч і не виглядає відвертою мурзилкою, але його непросто знайти в бібліотеках чи базах даних, тобто це видання не надто переймається засадничою для наукових журналів функцією поширення результатів досліджень.

Вітчизняні видання

Частина докторантів в одну рубрику з іноземними виданнями занесли й вітчизняні, які включені в наукометричні бази. Тут могли бути різні мотиви – суто бюрократичні вимоги; або ж бажання накрутити показник міжнародних публікацій; або ж хтось міг вважати, що українські журнали мають ставати видимішими на міжнародному рівні (декотрі статті у вітчизняних журналах опубліковано англійською). До того ж, як вже зазначалось, певний журнал в одних авторефератах зазначається поряд з міжнародними, а в інших він може вказуватися тільки в рубриці вітчизняних. Тож слід пам’ятати, що в даному аналізі відображена не загальна кількість вітчизняних публікацій докторантів, а лише ті публікації, які докторанти віднесли до «міжнародних і вітчизняних, включених в наукометричні бази даних». Загалом 48 докторантів вказали 318 статей у 49 журналах (розподіл статей за мовами: українською – 251, англійською – 38, російською – 28, польською – 1). Найпопулярніші журнали за кількістю осіб, які в них опублікувалися:

• «Гілея» – 28 осіб,
• «Актуальні проблеми філософії та соціології» – 11 осіб,
• «Вісник Львівського університету» – 7 осіб,
• «Гуманітарний вісник запорізької державної інженерної академії» – 7 осіб,
• «Схід» – 7 осіб.

 Цікаво, що серед 49 журналів один – «Sententiae» – індексується в Scopus (Q3), однак публікації в ньому вказали лише 3 докторанти, а ще два журнали індексуються в Emerging Sources Citation Index WoS – це «Anthropological Measurements of Philosophical Research» (вказали 6 докторантів) і «Philosophy and Cosmology» (вказали 3 докторанти). Також дехто подавав публікації в цих журналах у рубриці суто вітчизняних, але, як зазначалось вище, ці випадки не враховано (дехто з докторантів мав публікації, наприклад, у «Sententiae» десятирічної давності, коли це видання ще не входило в Scopus, тому, можливо, дисертанти й відносили ці публікації до «ненаукометричних»).

Загалом, серед українських журналів, які входять в наукометричні бази даних, домінують не вельми якісні. Прикметно, що до «наукометричних» не належить традиційно найреспектабельніший філософський часопис – «Філософська думка» (видання Інституту філософії імені Г. Сковороди НАНУ). Можливо, це свідчить, що бюрократичні вимоги підштовхують попит на низькопробні журнали, які поквапились зареєструватися у всіляких імітаційних наукометричних базах, тоді як поважніші видання гидують такою практикою. А в результаті частина дослідників, які могли б публікуватися у серйозніших виданнях, подають статті в мурзилки, вигідні з бюрократичної точки зору. Але це питання потребує серйознішого дослідження.

Загальна картина по кандидатських авторефератах

Іноземні видання

За період 2018-2022 оголошення про захист кандидатської дисертації подали 198 осіб, з них автореферати 6 дисертантів знайти не вдалося. Загалом 148 дисертантів опублікували у 76 іноземних журналах 200 статей. Розподіл за мовами: 71 – українською, 63 – російською, 61 – англійською, 3 – німецькою, 1 – польською, 1 – грецькою. Цікаво також, що 55 дисертантів мають лише україномовні публікації в іноземних виданнях.

Серед публікацій, що індексуються у WoS і/або Scopus, вказано 3 журнали, усі з яких входять до Emerging Sources Citation Index WoS. Один з них, а саме «Wisdom», що видається Вірменським державним педагогічним університетом, був також у Scopus, але наразі виключений. Загалом, у цих трьох журналах 3 дисертанти опублікували в сумі 5 статей, причому всі у співавторстві.

А от у халтурних журналах публікацій не бракує. За критеріями, вказаними вище в матеріалі про докторантів, виходить, що серед журналів, де публікувались претенденти на кандидатський ступінь, до халтурних можна віднести 34, у яких 115 дисертантів загалом опублікували 136 статей.

Ще про 5 журналів бракує інформації, щоб хоч приблизно оцінити їхній рівень.

Щодо публікацій у виданнях університетів чи наукових установ іноземних держав, то спостерігається певна перевага видань з країн СНД – у них 20 дисертантів у сумі опублікували 23 статті у 19 журналах. Але є й публікації у виданнях європейських держав чи США – так, 10 дисертантів опублікували 12 статей у 11 журналах. Переважно йдеться про видання східноєвропейських країн (Литва, Чехія чи Польща), але також є Німеччина і США. (Нагадаю, тут йдеться про журнали, афілійовані з дослідницькими установами, тобто мурзилки з цих країн сюди не включаються. Не включаються також декотрі журнали, засновані певним дослідницьким товариством чи організацією, які на перший погляд не виглядають як халтурні, але щоб певніше визначити їхню якість, потрібен детальніший аналіз).

Топ-5 найпопулярніших серед дисертантів журналів виглядає так:

• «Evropský filozofický a historický diskurz» – 35 осіб,
• «Modern science (moderni veda)» – 21 особа,
• «Virtus: Scientific Journal» – 15 осіб,
• «Wschodnioeuropejskie Czasopismo Naukowe – East European Scientific Journal»– 13 осіб,
• «Власть и общество (история, теория, практика)» – 8 осіб.

Цей перелік майже збігається із відповідним переліком для докторантів, додалось лише «Wschodnioeuropejskie Czasopismo Naukowe» – мурзилка, яка не має сайту і вилетіла навіть із РИНЦ.

Вітчизняні видання

Серед публікацій, віднесених дисертантами до рубрики «міжнародних і вітчизняних, включених в наукометричні бази даних», зазначено в сумі 160 статей, опублікованих у 30 журналах 67 дисертантами. Розподіл за мовами: 128 – українською, 19 – російською, 13 – англійською.

Із зазначених видань одне індексується в Scopus – «Sententiae» (1 дисертант), ще одне – в Emerging Sources Citation Index WoS – «Anthropological Measurements of Philosophical Research» (2 дисертанта).

Топ-5 найпопулярніших серед дисертантів видань такий:

• «Гілея» – 41 особа,
• «Актуальні проблеми філософії та соціології» – 12 осіб,
• «Грані. Науково-теоретичний альманах» – 9 осіб,
• «Skhid (Схід)» – 5 осіб,
• «Вісник Національного авіаційного університету. Серія: Філософія. Культурологія: Збірник наукових праць» – 5 осіб.

Як і у випадку з докторантами, список очолює «Гілея», що в 2019-му була відзначена антипремією «Академічна негідність» як мурзилка року (див. публікацію «Оголошено переможців антипремії "Академічна негідність-2019"» – Дзеркало тижня, 18.12.2019). Схоже, що бюрократичні вимоги спонукають дисертантів до швидких публікацій у сумнівних журналах не лише на міжнародному, а й на вітчизняному рівні.

Спроба рефлексії

Отже, аналіз публікацій як аспірантів, так і докторантів загалом веде до невтішних висновків. Вимога публікуватись у іноземних виданнях підштовхнула переважно до публікацій у низькоякісних чи навіть відверто халтурних журналах. Але наївно було б сподіватись іншого. Тут очікувано проявився механізм, який описують Д.Гамбетта і Г.Оріджі у своїй статті про какономіку [Gambetta, D., & Origgi, G. (2013). The LL game: The curious preference for low quality and its norms. Politics, Philosophy & Economics, 12(1), 3–23. https://doi.org/10.1177/1470594X11433740] – якщо особа чи інституція нездатна відповідати високим вимогам, а знизити планку не можна, це неминуче підштовхує до формування культури імітації. Найгірше, що ця культура самовідтворюється і створює преференції для тих, хто її підтримує, натомість виштовхуючи з інституцій тих, хто справді ладен дотримуватися належних вимог.

На жаль, спущена згори в бюрократичний спосіб вимога іноземних публікацій, попри чудову мету, насправді мала інші наслідки. За обставин, коли переважна більшість гуманітаріїв не мають досвіду міжнародної співпраці чи публікацій у зарубіжних виданнях, виникла саме така «какономічна» ситуація, від якої виграють насамперед імітатори. Не маючи змоги опублікуватись у достойному виданні, багато дисертантів звернулись до хижацьких журналів. Мотиви, які за цим стоять, потребують подальшого вивчення – можливо, дехто це зробив через необізнаність, особливо молоді аспіранти, чиї наукові керівники через брак досвіду не могли їх застерегти. У декотрих випадках очевидне шахрайство – так, один докторант має кілька зарубіжних публікацій не просто в хижацьких, а у фейкових журналах, що мімікрують під поважні видання найпрестижніших світових університетів. Можна також припустити, що дехто не надто переймається рівнем журналу і намагається опублікуватися хоч у якомусь іноземному виданні, щоб задовольнити формальні вимоги. Та зрештою формується культура імітації, яка ставить у невигідне становище достойних дослідників. Було дивно бачити в хижацьких журналах публікації докторантки, чия монографія про східний релігійно-філософський напрям дуже добротна і значною мірою спирається на джерела кількома східними мовами. Або інший докторант, непоганий знавець аналітичної філософії й перекладач текстів цього напряму, чомусь в авторефераті вказав публікації в російських мурзилках, хоча від нього цілком можна було сподіватись статей якщо не в найпрестижніших, то принаймні в досить добротних англомовних журналах. Можливо, ці, як і декотрі інші дослідники, обрали шлях найменшого бюрократичного клопоту. Справді, сумлінний дослідник, що подав статтю у достойний журнал, де процес рецензування займає кілька місяців, з бюрократичної точки зору опиняється у програшному становищі порівняно з недобросовісним колегою, який може щомісяця штампувати статті у різних мурзилках. Тож, як бачимо, спроба в директивному порядку збільшити кількість міжнародних публікацій призвела до збільшення імітації, коли науковці витрачають час і зусилля на написання статей, які за кілька років можуть зникнути разом із сайтом хижацького журналу, а навіть якщо журнал і не зникне, такі публікації підмочують репутацію автора.

Тож очевидно, що потрібен диференційованіший механізм оцінки міжнародних публікацій. Якщо більшість представників певної фахової спільноти не мають досвіду міжнародної співпраці (а також не володіють англійською на достатньому рівні), можливо, наявність іноземних публікацій має бути не обов’язковою вимогою, а лише бажаним бонусом. Це ослабить спонуку публікуватися суто з бюрократичних мотивів. А для протидії імітаторам, які шукають легких шляхів підвищити показники своєї наукової продуктивності, допомогло б щось на кшталт списку Білла з урахуванням локальної специфіки. Просвітницька робота щодо якості академічних журналів була б ефективнішою, якби підкріплювалась реальними випадками незарахування публікацій у халтурних виданнях.

Мирослава Кругляк, кандидатка філософських наук

06.04.2023